abramshlimazl

Перший Майдан не був “за Ющенка”, як і другий не був конкретно “проти Януковича”. Це – лише поверхневі вимоги, за якими лежав значно глибший зміст. Люди вимагали іншої держави. Такої, в якій вибори є реальним волевиявленням народу, а не заздалегідь зрежисованою на Банковій фальсифікацією. Де одна особа не може на власний розсуд вирішувати зовнішньополітичний курс і долю сорокап’ятимільйонної країни. Де “беркути” не забивають студентів кийками і не стріляють зі снайперських гвинтівок по мітингувальниках.

Маємо визнати: такої держави ми не отримали. “Жити по-новому” виявилося так само, як і “по-старому”. Змінилося лише декілька навіть не облич – прізвищ. За таких умов третій Майдан є лише справою часу.

Нове тисячоліття принесло в суспільно-політичне життя таке явище, як ненасильницькі або оксамитові революції. Але історія привчила мене до точності в термінах. Метою і наслідком революції є швидка та радикальна зміна всієї системи державного ладу, а не перейменування “міліції” в “поліцію”. Власне ця фундаментальність змін і відрізняє революцію від, скажімо, перевороту чи реформи.

Тому, якщо бути точним, то ні перший Майдан, ні другий не були революціями – це були протести. Найбільше під визначення революції підпадає та, найперша, студентська Революція на граніті, результатом якої дійсно стала зміна політичної, соціальної та економічної моделей.

. Революція є, по суті, останнім аргументом громадян, коли сволота яка захопила владу знищує і народ і державу.

 Тому в здорових країнах уже давно немає революцій. Інституційна система держави там вибудувана так, щоб чути суспільство. І якщо люди, уважаючи, що їх чують недостатньо, усе ж збираються на протест, то можновладці не стягують снайперів до урядового кварталу, а йдуть у відставку.

Ми приречені ходити по колу Майданів доти, доки не відбудуться глибокі інституційні зміни в державі.

 Із кожним новим обертом наші Майдани ставатимуть все агресивнішими, тому що вимога реальних, а не імітаційних змін буде все відчутнішою, а больовий поріг суспільства – усе вищим.

Перший Майдан у своїх протестах обмежився піснями та квітами. Другому знадобилося півтора місяця на розуміння, що “коктейлі Молотова” є ефективнішим засобом “діалогу” з диктатурою, ніж просто стояння на площі. Третьому, гадаю, буде потрібно тиждень-другий, щоб узятися до зброї і організувати свій “визвольний похід на Кончу-Заспу”. Тим більше зброї на руках чимало, а війна для багатьох суттєво поміняла ставлення до смерті.

Саме тому я переконаний у необхідності перезаснування держави. Не окремих реформ, і не косметичного переписування повноважень – а зміни всієї системи як такої. Не важливо, як буде називатися перша особа держави, президент чи канцлер, якщо це якісно не позначиться на житті українця, довкола якого залишиться та сама феодальщина.

Сьогоднішня модель держави існує лише заради себе, заради самовідтворення та самозбагачення. Громадянина як цінності в цій моделі не існує. Він є або як тягар, якому треба платити пенсії, або як ресурс, із якого можна тягнути гроші. Звичайно, що українці не бачать сенсу в такій державі, і сьогоднішні стосунки між нею і суспільством можна охарактеризувати як “напружений нейтралітет”. Але пружина цієї напруги стискається. І якщо вона вивільниться у формі наступного Майдану, то супроводом цього протесту будуть не популярні пісні, а тріскотіння автоматних черг.

Нереволюційний механізм перезаснування держави існує, і він був апробований протягом ХХ сторіччя в багатьох країнах Європи. Для цього потрібен новий суспільний договір між громадянами і державою, у центр якого буде поставлено права та інтереси людини. Тільки ця нова Конституція має бути не імітаційною, а справжньою. Не черговим проектом “під вибори”, про який усі забудуть уже 1 квітня 2019 року, а документом, що забезпечить незворотність інституційних змін. Сам перехідний період потрібно внормувати конституційним актом і чітко зазначити його тривалість. На мій погляд, трьох років буде цілком достатньо.

Існуюча модель держави провокує і буде провокувати нові Майдани своєю інституційною замкненістю та відірваністю від потреб суспільства. Громадські рухи, як би вони не були організовані, не можуть змінити цієї системи, яка здатна їх легко проковтнути та переварити у собі. Це очевидно за результатами 2004-го і 2014 років. І саме це дає нам присмак тієї розчарованості, який ми відчуваємо, слухаючи офіційні виступи на річниці.

Вшановуючи героїв Майдану, нам, живим, потрібно пам’ятати, що вони віддавали свої життя не за “Петю”, “Юлю” чи інше ім’я. А за ту, інакше влаштовану державу, головною цінністю якої є людина.

Роман Безсмертний

Error

Anonymous comments are disabled in this journal

default userpic

Your reply will be screened

Your IP address will be recorded